Крок назад нікому не подобається. Сприймається як відступ. Та інколи це не так. Напевно, у більшості випадків. Тобто, майже завжди. Якщо ви граєте у шахи, вам це достеменно відомо. Я граю. Крок назад – це не що інше, як повернення до того розгалуження стежок, де ти обрав не вірний шлях, прийняв хибне рішення. Крок назад – це наближення до мети. Крок назад знімає напругу між тобою та твоїм Світом, сприяє гармонії. Як шановний читач уже здогадався, цей випуск Воля Ваша Медіа) присвячений регресу.
Серія перша. Завалив нафіг веранду Стархати. Тобто культурно і акуратно демонтував усе, залишивши лише дощатий настил. Основна причина сього вольового вчинку – дах прогнив і почав шальоно протікати. Спочатку я ще мав сподівання, що легке прокапування є непорозумінням і його вдасться усунути малою кров’ю, та моє сподівання розвіювалося з кожною знятою дощинкою і врешті повністю випарувалося. Не простоявши і п’яти років, стропильна конструкція згнила-струхлявіла начисто, і тут я не можу просто втриматися, аби не висловити свою глибоку шану і захоплення майстерністю «майстрів», які спромоглися на сей зодчий подвиг. Курва. Ну чому, бля, хата, збудована у 1896 році стоїт хоч би що і ніц їй не є, а прищ, який до неї доліпили, аби на голову не капало, скоропостіжно прорвало вже за п’ять років? Бо то прищ. І навіть за життя був прищем і виглядав соотвєтствєнно. Ну нічьо, без нього навіть краще, просторіше і світліше. Деякі речі простіше одразу знищити і створити наново. Не варто намагатися підтримати у них життя. Бо їхня гнила сутність постійно буде гризти вам нерви і підтруювати вашу бочку меду. Зате тепер знову з’явилася чудова нагода застосувати свої архітектурно-дизайнерські таланти і спроектувати усе правильно. А мораль цієї історії отака. Повторюся всоте, кожна помилка має ціну і та ціна обов’язково буде сплачена. Рано чи пізніше. Якщо пізніше, то ще й з чималим відсотком. А як почнете впиратися – заплатите ще й пеню по повній. І тут мій головний посил – без вагань зразу визнавати помилку і платити шо то коштує, не вийо. Не лише свої права, але й свої обов’язки, борги та зобов’язання також потрібно любити. Власне любити, а не крутити носом і морщити писок, коли хтось приходить до вас з претензіями щодо непрацюючого електрочайника, на який ви давали клятвену пожизнєну гарантію. І буде нам всім щастя.
Так БУЛО
Так СТАЛО
Серія друга. Аварійна чистка каналізаційних труб. На випадок, якщо кому закортить почитати сю нотатку перед сніданком, ухилюся від висвітлення усіх деталей цього захоплюючого культурно-масового заходу. Якщо коротко – корок довжиною два і пів метри у магістральній трубі. Десь під двадцять годин глибокого, я б сказав, занурення – то, вірне слово, в життя асенізатора. То ж поговоримо про лайно. Спочатку це огидно і дуже смердить. Та з часом ніс звикає і ваняє вже не так сильно. Рівень огиди також зменшується. А під кінець дня вже пахне фіялками і зовсім знаєте вже і відрази як не бувало. Пам’ятаєте старий анекдот . Старий досвідчений сантехнік раз за разом по вуха пірнає в каналізаційний люк з лайном, а приставлений до нього молодий практикант лиш гайкові ключі подає. І от, закінчивши роботу, старий виліз з лайна, затягується так смачно цигаркою і каже молодому: «вчисі, синку, вчисі, бо так і будеш все життє ключі подавати». ))). Все як у житті – до лайна звикаєш і воно стає нормою. Мораль сієї історії наступна. Варто регулярно робити профілактику і вичищати лайно з власного життя, а легені наповнювати щирим повітрям. Щоб не виникло звикання, чи, боронь Боже, залежности.
Всі бачили лайно, та не всім відомо, як виглядають фіялки. І так, я в курсі, що то крокуси 
І наостанок, аби якось згладити відчуття читача від вище написаної мєрзості, кілька цікавинок з життя тварин. А власне з життя моїх улюблених підгалянських вівчарок. Те, що собаки не потіють, бо не мають потових залоз, знають певно усі. Хоча, то вже не всі знають, але потові залози в них таки є – на подушках лап. Дивно, але факт. Та я не про це хочу розповісти, а про те, як вони їдять. Бо небагато з вас бачили, як собака їсть по справжньому, а не всілякі там корми з реклами, чи недоїдений борщик в бабусі у селі. А по справжньому собака – м’ясоїд, повний антипод вегетаріанцю, повний. Ні, звісно, пес з’їсть і макарони з кашею, куди ж він дінеться, як ви більше ніц не даєте. Але м’ясо – то його всьо. Якщо ви дасте своєму милому песику шматок м’яса десь на півтора кіло, бо я своїм підгалянцям власне такі і даю, то станете свідком того, як ваш милий песик з легкістю розірве зубами і лапами той шмат на кілька великих кавалків і проковтне, не подавиться. А інколи пес може проковтнути одним шматком кусень м’яса десь під сімсот грамів, як два моїх кулаки, а вони в мене немаленькі. І це не перестає мене дивувати. Ну як воно в нього пролазить? Там горло вдвічі вужче. Та найдивовижніше те, що пес може за власним бажанням той шмат м’яса вернути. Ну, відригнути. Це для них природне вміння. Суки так годують своїх цуценят – самі десь наїдяться, трохи перетравлять, прийдуть і віддадуть то діткам. А ще собаки використовують це вміння, аби ховати харч, якщо його в надлишку. Є багато страшних історій про те, як прийшли вовки, завалили бика і за ніч його з’їли. Ну не вірте, не годні вовки зжерти цілого бика, то ж вовки, а не тиранозаври. А от забити шлунок м’ясом, відбігти кудись подалі, вернути те м’ясо і прикопати заначку на майбутнє – годні. Далі повернутися і знову набити шлунок м’ясом, аж доки від бика ніц не лишиться. І власне так вони і роблять, використовують власний шлунок для транспортування продовольчих запасів. Отаково. А ви про то знали? Нє? Ну то читайте більше, бо будете всьо життє ключі подавати. ))). Воля Ваша.