Татра. Підгалянська вівчарка

Зранку пішов привітатися з звірами. Так завжди починається мій ранок – зубна щітка, шклянка води, вправи на килимку бо не покидає мене безумна ідея мати кубікі, ручна кавомолка і запашна кава, думки на папір – і здороватися зі звірами. Вони все чекають і завше щиро тішаться. Певно, вони мене по-собачому люблять. Приємно починати день з любові. Можна сказати, шо вони мене люблять бо я про них з народження піклуюсь, чи шось з тієї опери. Але то не так. Доказів в мене нема, з дослідженнями у  британських вчених також не склалось, але кажу вам відповідально – то не так. А проста правда така, шо в собаки просто є така патологічна потреба – любити, нарівні з їсти-пити-секс. Пес – то єдиний звір, що добровільно вступив з людиною у особливі симбіотичні відносини. У цьому  випуску Воля Ваша у моїй скромній особі хоче поговорити про відносини.

Цей пост німим знаком запитання висів у мене в компі не один рік. Чесно. Він такий не один, багато заготовок-кістяків чекають свого часу, потроху обростають м’ясом. Але цей відноситься до тих особливих, для яких потрібні лише правильні слова, компромісні варіанти не приймаються. Бо це дуже важливо – пояснити навіть не своїм читачам, але самому собі, чому ти цим живеш. У мене свій розплідник польських підгалянських вівчарок. Я дбаю про них. Вичесую, прибираю, будую для них вольєри, вигулюю і прочєя-прочєя. Годую, через мої руки проходять тонни м’яса щорічно, яке потрібно знайти, привезти, пофасувати, поморозити і щоденно приготувати збалансований харч, де буде усе як книжка пише. Приймаю пологи, лікую, доглядаю. Все це – чималий шмат роботи. Це – робота. А ще у мене через них обмежена мобільність. Не можна просто взяти і кудись поїхати, бо захотілось. У відпустку, наприклад. Не можна піти з псом на зустріч з друзями у кахве. Навіть проїхатися у громадському транспорті – то кожного разу челендж. Мусиш мати довідки, що ти не скажений, повністю здоровий, тільки но від ветеринара, свіжовикупаний і обов’язково зі зв’язаним писком. От спробуйте уявити собі якийсь міський автобус. З купою пасажирів. Там точно буде хтось заразний, точно буде хтось неадекватний, точно буде хтось ванючий, і точно знайдеться хтось, що ліпше би в наморднику ходив. Але винен у всьому пес. Ну, не зовсім пес – людський страх – «воно живе, воно бля дихає!!». Навіть глибоко в горах, буває, зустрінеш якогось туриста, а воно тобі «ачьосабаканєнапавадку». Бля, чувак!, то ти сюди припхався в своїх модних кросівках, а у цього пса тут природний ареал. А ще тут живуть вовки, кабани, олені, лисиці, вівці, корови і різні бики з конями, а ще купа іншої живності і всі «нєнапавадку». Отаково.  Тож моя мобільність обмежена. Все повинно бути наперед ретельно сплановане – підгалянська вівчарка то вам не декоративний міні йорк, в косметичку не влазить.

Цей пост довгенько висів у мене в компі. Потрібні були правильні слова. Я починав писати про симбіотичні міжвидові відносини, і – стирав. Не те, зовсім не те. Писав про те, що собаки вже багато чого мене навчили, я і надалі продовжую у них вчитись. Учитись тому, що виклик потрібно приймати одразу, бо той, хто відступив, падає значно нижче за того, хто програв бій. Вони розповідають мені, що лежачого не б’ють. Вони показують мені неймовірний приклад відданості. І стійкості – я жодного разу не чув, аби хтось з моїх підгалянських вівчарок скиглив. Навіть коли я відкриваю запалену рану скальпелем і вичищаю її до живого, вони терпляче зносять цю процедуру. Можна, звісно, сказати, що у них вищий больовий поріг, та сльози не брешуть. Мої собаки навчають мене волі і впертості. Вони не знають, що металеві ґрати перегризти неможливо, а височезний паркан не перескочити. Тому перегризають та перелазять. А головне – вони вчать любити. Безкорисно, без зобов’язань, щиро. І не соромитись виявляти свою любов. Можливо, я б ще довго підбирав правильні слова,складно описати складні емоції. Аж якось зовсім випадково мені на очі виплило оповідання. А може, і не випадково зовсім – хто шукає, той завжди врешті знаходить. У цьому короткому оповіданні були правильні слова. Двічі, ні – тричі подумайте, перш ніж взяти собаку. Особливо – підгалянську вівчарку. Ви – заразитесь.

Рябінін Борис Степанович. Оповідання «Остання відрада». Публікую у власному перекладі.

Наш полк стояв в Катовіце. Війна тільки-но закінчилася, найкривавіша і найстрашніша з усіх війн, пережитих людством. Замовкли гармати, але все ще дихало нею, все нагадувало про щойно стихлий ураган. І залишки зруйнованих та вигорілих будівель. І неймовірні злидні польського народу, який випробував на собі весь жах буття під окупантами, бідність, що виглядала звідусіль. Догідливість та приниження в очах у одних і безмежна вдячність, навіть обожнювання – у інших, страх – і разом з ним вираз неймовірної вдячності…

Війна нагадувала про себе і в інший спосіб. Десь-колись лунали постріли, по ночах з руїн доносилися крики про допомогу. Загнані у шпари, як щури, гітлерівські недобитки, бажаючи помститися за свою поразку, нищили, вбивали. Зла воля фашизму брала нові, на жаль, далеко не останні, жертви.

Чотирнадцять собак охороняли радянську комендатуру. Тринадцять німецьких вівчарок і одна татра – так місцеві називали гірських вівчарок, білосніжних, з злегка закрученою шерстю, які охороняли свійську худобу від вовків, надзвичайно витривалих, здавна звиклих до всіх незгод собачого життя.

Батьківщина цих собак – гори Татри, звідси і назва породи – татра. Зазвичай ці собаки досить миролюбні і навіть довірливі до людей, злостивість і недовіру вони виявляють лише у зустрічі з хижаком, але наша татра була рідкісним винятком – вона з шаленою люттю кидалася на кожного, хто насмілювався до неї наблизитися.

Це була стара, але ще сильна і міцна сука, надзвичайно люта, вона нікого не підпускала до себе. Як зараз бачу цю істинно диявольську бестію, що носиться по клітці з нестямним гавкотом і піною з пащі. Розмірами не така вже й велика, кавказька вівчарка таки більша, масивніша, але люті, непідступності – вистачить на десятьох! Дивлячись на неї, завжди думалося: що довелося тобі пережити, бідне створіння, від чого ти стала така озлоблена на весь світ, така відлюдькувата?

Навіть гавкіт її – сиплий, ніби застуджений, відрізнявся від усіх інших, – і свідчив багато про що. Розповідали, що перш ніж потрапити до нас, татра пройшла через багато рук, тинялася без господаря. Колись вона належала полякам, потім у якості військового трофея потрапила до німців. Її били смертним боєм, ламали і приборкували, принижували так, як тільки можна принизити слабку, залежну істоту. У цьому випадку тварина перетворюється або в жалюгідне, забите створіння, яке боїться самого звуку людського голосу, кожного шелесту, або стає лютою, непримиренною, відкидає будь-яку ласку та увагу. Якраз так вийшло з цією татрою. Вона не здалась, не стала забитою, ні. Навпаки! Вона відвернулася від всього живого і з допомогою іклів, з викликом, демонструвала непохитну ненависть і презирство до людського роду.

Колос Фарнезський, восьме чудо світу, – сказала про неї Марина Миколаївна, вгледівши в її непомірній люті схожість з тими гігантами давнини, які вражали уяву сучасників своїми розмірами чи якоюсь іншою незвичністю.

У далеку від нас класичну епоху високообдарований скульптор Фарнезе виліпив бика, який страчує негідну жінку Діркі. «Фарнезський бик» став втіленням покарання поганих матерів. Ту, що завинила, прив’язували до нього на спину і бик виконував вирок. Скульптура була не надто величною, проте лють бика видавалась воістину колосальною… Не знаю, чи мала вона на увазі його, чи щось інше, можливо, породжене її власною уявою (бо дружина полковника-коменданта сама була художницею і навіть на фронті в хвилини затишшя встигала робити швидкі замальовки, етюди, що незмінно викликали захоплення у солдат), але те, що татру за її шалену вдачу сміливо можна було віднести до дивовижних створінь, то це безсумнівно.

За сукупністю прізвисько перейшло і на бійця, який доглядав за собакою, привітного російського хлопчину, єдину людину, з чиєю присутністю ще якось мирилась татра.

– Як ти даєш собі з нею раду? – частенько не без заздрощів казали йому товариші. – Люта дуже… Якщо зірветься, порве!

– Порве! – погоджуючись, переконано крутив він стриженою головою, і на цьому все закінчувалося. Чомусь схожа перспектива не надто його лякала.

Одного разу перед полковником-комендантом постала невідома людина в лахмітті. Мужчина. Поляк. Худий, виснажений. Років п’ятдесяти – п’ятдесяти п’яти. Відбиток пережитих страждань лежав на всій його подобі. Тьмяні очі, згаслий погляд, в обличчі ані кровинки. З першого погляду у ньому можна було впізнати одного з тих в’язнів фашистських концентраційних таборів, тих нещасних, котрих врятував лише швидкий наступ радянських військ. Цивільний одяг з чужого плеча заледве прикривав його худе тіло. На ногах чоботи не по розміру, ті самі чоботи, які в таборах смерті ув’язненим доручалося розношувати для німецьких солдат. Так, існував такий порядок. Він ніби зійшов з однієї з гравюр Доре: такими той зображав мучеників Дантового пекла. Пройшовши через всі муки, тисячі разів померлий і все ж позосталий серед живих, він збуджував гнів і співчуття. Здавалося, мільйони страждальців, – спалених, задушених, закатованих, підданих найвитонченішим тортурам і страті в гітлерівських фабриках жаху, – ожили в цій людині і німо кричали кожною рисочкою його зовнішності.

Він попросив, щоб його провели до коменданта.

Знявши м’яте кепі, в позі глибокого благання він вимовив повільно, затинаючись, змішуючи російські і польські слова:

–  Проше пана… – він поперхнувся, говорити було важко, – проше, пан пулковнік… товариш пулковнік, я… вибачайте мене… я чув, мені казали, тут собака єсть породи татра, самка… У вас на караульній службі… Я шукам собака. Пес. Я загубив її на початку війни. Дозвольте мені її подивитись, пан пулковнік… І якщо вона муй… якщо ви не проти, прошу віддати мені… Це все, що в мене залишилось пуслє война, я… вибачайте мене…

Мова його була настільки невиразна і плутана, що в перший момент полковник нічого не зрозумів.

– Що він каже?

– Каже, що у нього є прохання…покірне, але наполегливе – дозволити йому поглянути на собаку, що для нього це питання життя, – пояснила дружина. Польську мову вона розуміла настільки ж добре, як і німецьку, з якої перекладала усю війну. А окрім того, вона вміла розуміти серцем.

Протягом війни вона з чоловіком встигла надивитися усякого, але цей поляк викликав якесь особливо складне почуття гострого жалю і цікавості одночасно. Чимось він вразив і її. Можливо тим, що не називав жодних близьких людей, не просив жодної допомоги, тільки одне – покажіть йому собаку.

Вияснилося, що невідомий був в Освенцимі, – про це свідчив витатуюваний на руці шестизначний номер. На усьому білому світі жодної рідної душі. Дружина і донька загинули в газовій камері, інших розвіяло світом, так злий осінній вітер розносить сухе листя. Участь багатьох в ту страшну епоху у захоплених фашистами країнах.

– Дозвольте… вибачте мене… – твердив він, продовжуючи м’яти в руках своє старе кепі. Йому дозволили.

– Дзєнькує… дзєнькує, пан… товариш… – дякував він, притискаючи руки до грудей і згинаючись.

Собаки сиділи в глибині двору, кожна в окремому вольєрі, до того ж татра, через її особливу лютість, була прив’язана на короткому ланцюгу. Так вважалось безпечнішим. Ще зірветься! За розпорядженням полковника людину з Освенцима пропустили у двір. Він став підходити до собак. Побачив серед них білу, примружився, хода раптом стала невірною, хиткою, як у старого, здавалось, він ось-ось упаде. Вдивляючись напружено, вій йшов до неї.

Людську фігуру, що йшла до неї, вона помітила здалеку. Перестала гавкати, натягнула ланцюг. Вона якби вся прагнула, рвалась до нього і – завмерла, ніби боялася помилитися. Було вражаюче тихо, перестали гавкати навіть інші собаки. І коли він підійшов ближче, так само мовчки, напружено мружачись, все так же невпевнено човгаючи ногами (в мертвій тиші чулося тільки це шарк… шарк…), нічого не бачачи, не відчуваючи навколо себе, крім білої плями, що маячила за дротяною сіткою, він нарешті тихо-тихо покликав її по імені. Звуків майже не було чутно, тільки шелест губ, та вона почула. В неї від напруження дрібно тремтіли вуха. О, ці вуха! В них зараз було виражене все – пристрасне, нетерпляче очікування чогось неймовірного, що має відбутись зараз, палка надія, віра в це і – затаєний страх, страх – раптом це міраж, промайне і зникне, і знову ненависне життя за сіткою, туга… В ці миті собака переживала і відчувала, як і той, інший, що підходив до неї – людина. І коли його шепіт долинув до неї, вона якось, незрозуміло як, бо прив’язь і так була напнута до межі, якось неприродно боком і усім тілом ринула до нього. Він відчинив вольєр і кинувся до собаки, впав на коліна, обняв її, вона притиснулася до нього, і так вони завмерли, у цій повній трагізму і радості позі…