Четвертий день моєї кулінарної подорожі. Гірська стежина звивається на схід сонця. Одразу за рікою Места зачинаються Родопи. Більша їх частина належить Болгарії, ті гори майже повністю вкриті лісами. То далекі, дикі гори, де ше живе дух старовини, пасуться незлічені отари овець, тут люде не розівчилися сироварства і різьби. І добре б погомоніти з ними за столом за життя-буття, та вже кличе та манить мене сусідня Греція, вже чують ніздрі аромати лимонів та оливок з південних схилів тих Родопів. Чимчикую поволеньки.
В сиву давнину був там такий собі цар Емос, що за жону собі взяв красуню Родопі. І так вони один другому пасувати через своє марнославство та горделивість, шо навіть зачєли рівняти себе до Зевса з Герою. Грецькі боги конкуренції не любили і наробили якогось чаклунства, через яке Емос і Родопі стали горами. Тоті греки такі вигадники. Гори пологі і не занадто високі, як наші. Тільки смереки не такі, але дуже пахнючі. Обідня пора і частуватися будемо грецькою зупкою авголемоно. Вони її варять з лимонів. Тоті греки такі вигадники.
То правда, греки славляться споживанням того, що росте на деревах. І на лозах. Виноград, оливки, лимони – то щодень на столі, як в нас цибулька з часничком. То й варять зупку, з чого мають. Якби бурак ріс на дереві – варили б борщ. А так – авголемоно. Грецькою мовою то лимонний суп з яйками. Бульйончик вариться на домашній курочці, виключно. До бульйончику вкладається порізана цибулька, що майже вмліла у середньо розігрітій оливковій олійці. А ще цедра, орзо, свіжа петрушка та яйка. І, звісно, лимони, соковиті, стигні, повненькі та жовтезні лимони. Смакує та зупка як … як же ж та зупка смакує!! Найліпше з пітою.
